Пам’яті «Кобзаря»

Випускник Центральноукраїнського національного технічного університету старший лейтенант 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка Микола Володимирович Канайкін посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Відповідний Указ Президента України опубліковано учора, 22 травня. Микола Канайкін загинув на Луганщині 8 березня 2022 року.

В березні 2015 року на сайті нашого навчального закладу та в електронних виданнях Кіровоградської області висвітлювалась історія студента нашого університету, ветерана АТО Миколи Канайкіна з Голованівська.

Микола Володимирович розповідав про те, як він потрапив до лав Збройних Сил України, як проходив службу на тимчасовому кордоні між Херсонською областю та Кримом, а з січня 2015 року – в районі Дебальцевого. Він дуже любив поезію Тараса Шевченка. На честь улюбленої книги Шевченка узяв собі позивний Кобзар, таке ж ім'я отримав «ЗіЛ» із зенітної гарматою, водієм якого він тоді служив. Історію бійця з позивним Кобзар тоді друкувала навіть газета Верховної Ради України «Голос України» (http://www.golos.com.ua/edition_archive/2015-04 № 72 (6076) від 22 квітня 2015).

12 лютого 2015 року Микола Канайкін отримав контузію внаслідок влучання ворожого танку по автомобілю. Тривалий час проходив курс відновлення та реабілітації. В 2015-2018 роках Микола Канайкін був радником голови Голованівської районної державної адміністрації з питань АТО, очолював Громадську організацію «Голованівська районна спілка ветеранів та учасників антитерористичної операції». Часто відвідував заклади освіти з метою національно-патріотичного виховання молоді.

Указом Президента України «Про відзначення державними нагородами України» від 22 травня 2022 року старшого лейтенанта Миколу Володимировича Канайкіна нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Нижче наводимо те саме інтерв’ю з Миколою Канайкіним за березень 2015 року, опубліковане порталом «Гре4ка».

Коли майстра електричних мереж з Голованівська Миколу мобілізували для участі в АТО, він узяв з собою улюблену книгу, яку потім завжди тримав при собі – «Кобзар» Тараса Шевченка. В армії Микола взяв собі позивний Кобзар, таке ж ім'я отримав бойовий «ЗіЛ» із зенітної гарматою в кузові, водієм якого він служив. В бою під Дебальцевим в зенітну установку поцілив ворожий танк. «Кобзар» на колесах знищено, книга-«Кобзар» згинула без вісті, водієві-Кобзарю пощастило вижити лише якимось дивом…

Про свої пригоди на війні старший сержант 30-ї окремої механізованої бригади з Новоград-Волинського (Житомирська область) Микола К. – студент четвертого курсу Центру заочної та дистанційної освіти Кіровоградського національного технічного університету, розповів, коли приїжджав до навчального закладу здавати минулу зимову сесію, яку тоді пропустив із зрозумілих причин.

Крим

– Минулої осені ми стояли на тимчасовому кордоні між Херсонською областю та Кримом, – розповідає Микола-Кобзар. – Чаплинський район, прямо навпроти заводу «Титан», що в Армянську. Ми разом з прикордонниками та десантниками контролювали міст, єдину дорогу, якою можна проїхати через озеро Сиваш. Бо Сиваш – мертве озеро, як болото. Вода то з’являється, то зникає. По ньому жодна техніка не пройде, потоне. Тому там немає іншого шляху, як через міст.

Зенітні розрахунки несли бойове чергування, здебільшого, полювали не безпілотники (БПЛА). Вони з’являлись в небі над нашими позиціями десь раз на тиждень, тоді ми по ним стріляли. Одного разу прапорщик збив БПЛА, обломки впали прямо на прикордонників. Ті навіть подумали – на них падають осколки снарядів, поховались у бліндажі…

Наша головна зброя – зенітна гармата ЗУ-23-2 в кузові автомобіля. Проти безпілотників, піхоти, легкоброньованної техніки ще можна застосовувати, а проти сучасної авіації, проти реактивних літаків, гвинтокрилів, звичайно, ні. Будь-який бойовий гвинтокрил нас помітить раніше, ніж ми його. І візьме на приціл раніше, ніж ми його побачимо. У нас, зенітників, навіть була така приказка: якщо ми стріляємо по гвинтокрилу, то значить, він по нас вже вистрілив та промахнувся…

Хоча проти піхоти та мінометників ефективність такого бойового автомобіля з зенітною гарматою дуже висока. Єдиний недолік – дальність стрільби. Розривний осколково-фугасний снаряд вибухає через чотири секунди після пострілу, тому дальність використання гармати становить не більше двох з половиною кілометрів. Але потужність снаряду так, що можна на деякий час зупинити танк! Боєкомплект швидко закінчується: короб містить лише 50 снарядів, на кожен з двох стволів тільки по одному коробу. Треба дуже часто перезаряджати…

На кордоні з Кримом ми стояли десь місяця чотири протягом минулою осені-зими. Майже кожного дня – в режимі повної бойової готовності зенітних відділень. Вважали, в будь-який час може бути атака з боку Криму. Там же у окупантів і авіація була. До наших позицій не долітали, але лякали: пролітали недалеко від тимчасового кордону. Досить часто окупанти робили провокації: вночі включають світло і йдуть на нас колоною техніки. А метрів за 100 до тимчасового кордону повертають назад. Можливо, розраховували, що ми першими почнемо стріляти…

Дебальцевське пекло

В січні 2015-го нас перекинули з Херсонської області під Дебальцеве. Чотири зенітні відділення базувались в Артемівську, а на бойові завдання виїжджали до навколишніх населених пунктів, які ворог намагався взяти, щоб перерізати трасу до Дебальцевого.

Селища Логвинове та Луганське ми боронили на передовій чотири дні. Зазвичай, одна з зеніток нашого відділення прикомандировувалась до іншого бойового підрозділу. Постріляли – переїхали на нову позицію (старе місце дуже швидко вираховували та обстрілювали) – знову постріляли. Якщо в небі з’являвся БПЛА – стріляли по безпілотниках. Збивали - не збивали, то хоча б заважали їм шпигувати проти наших військ, як тільки починаємо стріляти в їхньому напрямку, вони «тікають», не встигають знімати наші позиції. Також «працювали» по піхоті та мінометним розрахункам ворога, а коли проти нас пішли танчики, то вже ніяк…

Цей бій був 12-го лютого. Ми відстріляли три чи чотири пари коробів по піхоті. Машина з заведеним двигуном, двері відкриті, я слухаю команду дублера: їхати вперед, чи назад. Стріляємо з пагорба. Відстріляли боєкомплект – спускаємось вниз на перезарядку. Зарядили – я вивожу машину нагору, знову б’ємо по позиціям ворога. І так постійно: вперед - назад, вперед - назад. Коли в мій «ЗіЛ» влучили, я навіть не зрозумів, що трапилось?..

Машина стояла в низині, командир подав команду екіпажу розосередитись і подивитись по колу, чи не оточує нас ворожа піхота? Чи вони залягли, чи відійшли, чи, може, з іншого боку нас обходять – тоді розвернутися та лупити в той бік. Один боєць каже: піхоти немає, а з «зеленки» на нас танчики пішли. Тут біля нас два вибухи мінометних мін: один біля БТР, другий – ближче до моєї машини. Це міномет показав танку, де ми знаходимось і танк влупив по моєму «Кобзарю» прямою наводкою… Були б зачинені двері, мене б розмазало по кабіні, а так тільки викинуло вибуховою хвилею на землю. Прийшов до тями, хотів повернутися до машини, а боєць з мого відділення затягнув мене за БТР та каже: машина без кузова і без коліс вже нікуди не поїде. Так, пощастило, що нікого з наших на той момент не було в кузові за гарматою.

В тому бою, слава Богу, ніхто з нашого взводу не загинув, але дві зенітки ми втратили: «Кобзаря» та «Марго». «Марго» на третій день знайшли за селом Луганське, без коліс, прострелену, та притягнули на базу. А рештки «Кобзаря» там і залишились…

Коли вже втратили зенітки, надійшла команда відходити своїми силами. Ми пішки відходили, слідом за двома БТР, разом з 79-ю бригадою. Відійшли метрів за 300, і тут побачили, що той ворожий танк поцілив в наш Т-64, позивний «Дельфін». «Дельфін» прикривав наш відхід. Хотів дістати того танчика, що виїхав із «зеленки», та через перепад висоти дороги не міг стріляти. Т-64 тільки виїхав на пагорб, так відразу в нього і влучило. Пряме влучання. І ще 13 вибухів після того – боєкомплект підірвався. Так шкода їх, ніхто з хлопців не вцілів…

Поранення

Я навіть не здогадувався, що отримав контузію, тому що раніше нічого подібного зі мню не траплялось. Коли вийшли на базу в Артемівськ, почав відчувати сильні головні болі, очі боліли, слух майже пропав. До 18-го числа ще якось терпів, а коли вже і говорити не зміг, бо коли починав розмовляти, як хтось наче молотом по голові бив, тоді вже звернувся до медиків. Дали пігулок, якісь уколи, після них відразу заснув, бо до цього майже п'ять діб через головну біль не міг спати.

В артемівській лікарні виписали направлення на Харків, звідти – на Чернігів, потім – в Кіровоград. Вже майже місяць по госпіталях кочую. Що кажуть лікарі? Кажуть, все буде добре. Закрита черепно-мозкова травма, стрес, але в перспективі – все буде добре. Я вже розмовляю, майже, як до контузії. До цього говорив дуже повільно, якщо б ми тоді спілкувалися, у вас би плівки на диктофоні не вистачило (посміхається). Скоро випишуть з госпіталю, пройду реабілітацію, потім – військово-лікарську комісію, лікарі подивляться, комісувати мене, чи як. З іншого боку, кажуть, тих, хто відслужив сім місяців, демобілізують. 22 березня буде рівно сім місяців, як я пішов служити, то, мабуть, підпадаю під демобілізацію.

Сесія після війни

У вересні минулого року в університеті була установча сесія для заочників, але я її пропустив. Ми тоді в Луганській області трохи воювали. Потім нашу частину відправили в Миколаїв на переформування, видали нову техніку замість побитої, доукомплектували батальйон людьми і направили до Херсонської області. Біля Криму ми стояли, майже як в тилу. Так, тимчасовий кордон з окупантами, але активних бойових дій не було. Я просив командира надати мені відпустку на час зимової сесії, але не відпустили. Армія є армія. Якщо пропускаєш з поважних причин сесію, треба або переносити її на інший час, або брати академічну відпустку на рік. Спасибі декану заочного факультету (мається на увазі керівник Центру заочної та дистанційної освіти КНТУ Олександр Лізунков – прим.), що миттєво відгукнувся, допоміг оформити перенесення сесії, і я все ж таки продовжую навчання зі своєю групою. Зараз, хоча і з запізненням, я склав зимову сесію, літню вже буду здавати разом з усіма.